History Maker

"незряче людство, яке втратило і Бога (притулок), і поводиря (священик), а відтак безнадійно заблукало у хащах власного абсурду"

(тут: http://www.molbuk.com/vnomer/kultura/23901-beznadijjnijj-pokhid.html)

Знаю, що Бойченко інше хотів проілюструвати, та тим не менш, слова його виявилися напрочуд влучними для опису сучасного стану людства.

Нема чого додати. Мені здається і без моїх коментарів все досить прозоро та зрозуміло.

Остнанні кілька днів депресивний настрій був би для мене навіть дуже доречним, бо посміхатися боляче. Це я мудрішаю. Себто зуби лізуть =)

Добре хоч, що для того, аби ставити смайли, не обов'язково розпливатися посмішкою на обличчі. Регочи собі в он-лайн просторі скільки хочеш з кам'яним виразом обличчя. І боліти не буде =) Хоч якась користь від цього інтернету =\

Отаке. Так шо, якщо ви мене зустрінете десь на вулиці через кілька тижнів і я буду блищати неймовірно розумними сентенціями - знайте, що то в мене просто зуби мудрості вилізли.

З Muse у вухах, з Жаданом в руці. 
На голові безлад, шмаття - що потрапило під руки.
Відчуваю себе предсавником якогось андеграунду, чи то краще сказати - певного маргінезу...

Варто б замінити Жадана на якогось Роттердамського. Але тоді вже треба буде і Muse  замінити...

Аж не верится - еще три дня.

Еще три дня и холодный осенний воздух встретит меня там, где он так уместен в моей жизни. Залитые последним солнцем улицы, первые опавшие листья, музыка в ушах, я одна - все это уместно только там. Не здесь.

И так трепетно внутри - ведь еще три дня и я сделаю этот шаг с вагона поезда навстречу этому воздуху. Я снова дома. Не веря своему счастью, буду ехать по еще сонному городу, жадно вглядываюсь в каждый дом, в каждое лицо. Ведь где-то среди них те, кто много лет назад притаился на дне моего сердца (а я и не знала!) и теперь упорно не хочет оттуда вылезать.
Бродить по его улочкам, снова и снова ступать по своим следам 10-летней давности - блаженное одиночество. Хочется лечь на землю, раствориться в этом асфальте, домах, деревьях и стать частью его, родного.

Считаю дни.

Иногда думаю: интересно, это когда-то закончится? Настанет ли тот день, когда ты станешь мне безразличным? Когда то место, где я есть, станет моим домом?

Может, когда-то. Хотя в это с трудом верится.
А пока буду шагать по знакомым дорогам, вдыхать знакомый воздух, встречать знакомых людей. Пытаясь впитать в себя как можно больше, насладиться каждой секундой. Ведь их будет не так много.
И считать дни до следующей встречи с тобой....

Звучить, а? ;)
Мені теж подобається.

Тепер стосовно правди. Сьогодні на роботі заснула перед монітором. Хвилин на 5 точно. І це, повірте, не через неймовірне навантаження, яке просто вимкнуло мій мозок =/ Хоча версія непогана =) І якщо чесно, це був апофеоз неймовірно напруженого робочого тижня:
- в середу ми влаштували змагання із запулювання чимдалі паперових машинок
- потім ми навчилися робити паперових жаб в пальто і прсолухали історію часів Холодної війни у паперовому виконанні
- грали в слова (у вівторок мабуть також)
- вчора я була настільки зайнята, що втсигла прочитати два оповідання Маріїї Матіос
- сьогодні майже з самого ранку ми грали в настільну гру "Alias" (новомодна версія гри в слова)
- зараз планую прочитати третє оповідання Матіос
- і за ці дні перечитала всі можилві новини про Чернівці та приїзд Патриарха Кирила.

Відчуваю себе на гребні хвилі інформаційного потоку та інтелектуального життя країни.  Тим не менш Я СПРАГНУ РОБОТИ!!!
Та ні, не те, щоб я Матіос не любила [до речі, вона родом з Чернівецької області. Товариші, я нами пишаюся!!!]. Просто якось того, попрацювати хочеться. Ні, ну справді хочеться. Так щоб цілий день подиху зайвого зробити не можна було.
І знаєте, що прикро? Що як завжди - я піду, і терміново всім треба буде щось написати, щось зняти, кудись поїхати та щось проанонсувати. Щодня. Таке вже було. Щоразу. Але я тут ні при чому! В)

Все, пішла читати далі =\ Тут ще партія недограна на столі чекає...

( Власне, з чим згодна )Найкумедніше в усій цій історії те, що 5 років поспіль в уні я кричала всім, биючи себе в груди, що нічого спільного з політикою мати не хочу і не буду!
Іронія долі - на третій день після викладу резюме я запхалася в саме, як мені здається, серце політики. Мабуть, як звільнюся, таки куплю собі телевізор =\

 

— Я и сам не знаю…Иногда говорят, что гибель одной-единственной души обращает в ложь радость всех блаженных.

— Как видишь, это не так.

— А должно быть так.

— Звучит милосердно, но подумай сам, что за этим кроется.

— Что?

— Люди, не ведающие любви и замкнутые в самих себе, хотели бы, чтобы им дали шантажировать других. Чтобы пока они не захотят стать счастливыми на их условиях, никто не знал бы радости. Чтобы последнее слово осталось за ними. Чтобы ад запрещал раю.

(К.С. Льюис "Расторжение брака")

Встретили мы и призраков, которые явились лишь затем, чтобы поведать об аде. Таких было больше всего. Одни (наверное, из нас, преподавателей), собирались читать тут лекции и привезли массу карточек, карт и таблиц, а один — даже диапозитивы . Другие припасли анекдоты о знаменитостях, которых они встречали там, внизу. Третьи, самые многочисленные, просто считали, что они выше здешних, потому что много перенесли. Все были заняты собой и о здешней жизни слушать не хотели. Они никому не давали сказать ни слова, а убедившись, что их не слушают, уходили к автобусу. Как оказалось, их желание рассказать об аде — только разновидность желания расширить ад, перенести его сюда, на небо. Были тут призраки важные, призывавшие блаженных вырваться на волю из душной тюрьмы. Были призраки деловитые, предлагавшие перекрыть реку, срубить деревья, перебить зверей, построить железную дорогу и залить асфальтом дурацкую траву, верески и мох. Были призраки-материалисты, сообщавшие, что загробной жизни нет, а здесь — одни миражи. Были и простые старомодные привидения, пытавшиеся хоть кого-нибудь напугать. Я удивился, но учитель объяснил мне, что и на земле многие пугают, чтобы самим не пугаться.

Видел я и совсем удивительных призраков, которые одолели огромные расстояния до остановки только для того, чтобы сообщить, как они презирают радость. И не то перетерпишь, лишь бы сказать в лицо этим ханжам, этим святошам, этим чистюлям, этим слюнтяям, этим бабам, как им на них наплевать!

(К.С. Льюис "Расторжение брака")
 

— Ты думаешь? — и учитель зорко посмотрел на меня. — А ведь это есть и в тебе. Немало на свете людей, которым так важно доказать бытие Божие, что они забывают о Боге. Словно Богу только и дела, что быть! Немало людей так усердно насаждало христианство, что они и не вспомнили о словах Христа. Да что там. Так бывает и в мелочах. Ты видел книголюбов, которым некогда читать, и филантропов, которым не до бедных. Это — самая незаметная из всех ловушек.

(К.С. Льюис "Расторжение брака")

"Останнім часом до алкогольної та наркотичної залежностей додалася ще одна – комп’ютерна. Дедалі більше людей майже цілодобово перебувають у віртуальному світі, нехтуючи навчанням, сім’єю, здоров’ям. Фахівці вважають комп’ютерну залежність хворобою. Вона викликає розлади нервової системи та інші захворювання, навіть інсульти та інфаркти.

( Далі цікавіше )

Похоже, с людьми так же...

Вот он живет, кажется, будет так вечно. Такие люди просто не могут умирать. Ну, по крайней мере, пока по этой земле хожу я. А потом... А после нас хоть потоп, как говорили древние.

Не то чтобы очень грустно. Просто как-то совсем не верится в то, что такое возможно.
Это я все к чему?

К тому, что Майкл Джексон умер. Без подробностей - ведь все СМИ уже об этом трубят.

В общем, просто как-то в голову не укладывается. Вот он умер. А я еще живу. Вот он вчера пел, а завтра хотел концерт дать. И вот он умер. Был. И нету.

Самое непостижимое - это смерть. Как такое может быть, чтобы кто-то сегодня был, а потом раз - и его нету??? И больше никогда не будет.

Как приятно сидеть на работе, когда половины коллектива все еще нет на рабочем месте, все, что надо было сделать - сделано, из окна дует свежий прхладный ветерок, а рядом поет Катамадзе...
Тишь да блажь...

- А есть ли Бог?
- Да, конечно
- А откуда ты об этом знаешь?
- Я в это верю...
- А что такое твоя вера?
- ...
- Кто ты?

На эти вопросы нет ответов. Ответ - это твоя жизнь.

"... Слышите? Нет, этого вы уже не можете слышать. Так посмотрите! Вот таковы возможности инструмента, теоретические, с точки зрения теории физики, так сказать. Их просто не реализуют в музыкальной практике. И с духовыми дело обстоит точно так же. Как, впрочем, и с самими людьми - позволю себе образное сравнение. Я знаю людей, в душе которых вселенная, она неизмерима, бесконечна. Но до нее никому дела нет, хоть убейте. Однако это в скобках."

Продовжимо розповідь.
До речі, кому цікаво не тільки дивитись, але все ж таки і читати - вам сюди: http://holy-mozart.livejournal.com/114040.html

( Дивимось далі )

Насправді розповідати про те, як ти в тисячний раз відвідав рідне місто, в якому прожив 80% свого життя, та яке ти обожнюєш - дивна справа. І не менш дивним, на мій погляд, буде - якщо я почну викладати фоти з якимись будинками та іншою красою нашого міста. То, знаєте, якщо хочете побачити та почути - ласкаво просимо! =)
Тож я не буду розписувати тут як чудово я, а потім і ми, провели час у Ч. Просто дивіться =)

( Фоти )

Наш тріп до міста Ч. вдало завершився. Якщо взагалі завершення чогось доброго може бути вдалим. Моя робота зустріла мене досить красномовно. Я б назвала цей дивний вибрик: "Повертайся назад до своїх Ч. Чого приїхала?" Власне, справа проста - перші хвилини робочого тижня виявили, що на моєму робочому компі злетіла вінда і його забрали. Чекаю на повернення =)

Фото звіт про поїздку буде пізніше, оскільки цей ріал лайф з самого перону нарізає купу задач і такі прості та пусті речі як викладення фоток на сайті переходять кудись на задній план. Бо є справи поважливіше. Але. Далі буде... =)